Наша колега 27 років працює серед правоохоронців на цивільній посаді, але бойовим якостям її характеру може позаздрити найзатятіший поліцейський. Освічена, інтелігентна та цілеспрямована жінка, яка любить тварин та має чудове почуття гумору.
Андріївна — саме так співробітники Дніпровського управління поліції називають Світлану Шкляр, документознавця І категорії територіального підрозділу. В 1977 році жінка закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та більше 20 років пропрацювала молодшим літературним редактором та коректором у столичних видавництвах. До правоохоронних органів жінка потрапила в кінці 90-х після втрати роботи через економічну кризу тих років і по сьогодні продовжує працювати пліч-о-пліч із поліцейськими.
— Ви киянка чи свого часу довелося підкорювати столицю?
— Я родом із міста Звенигородка, що на Черкащині. З дитинства мріяла жити та працювати в Києві, а для цього потрібно було здобути вищу освіту. Тож після закінчення школи я знайшла роботу в столичному видавництві, де працювала в цеху, який займався відправкою преси та вступила на вечірнє відділення факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який закінчила в 1977 році. Відтоді працювала молодшим літературним редактором у видавництві «Либідь», в Інституті підвищення кваліфікації працівників культури, коректором у видавництві «Музична Україна», відповідальним секретарем в Інституті громадянського здоров’я. Я, до речі, у декреті була всього два місяці, після чого брала роботу додому й однією рукою гойдала коляску, а іншою — друкувала на машинці. Тоді такі часи були, що потрібно було працювати, бо інакше ніяк.
— Як ви опинилися в правоохоронних органах?
— У 90-х роках почалася економічна криза і видання, де я працювала втратило фінансування і я відповідно втратила заробіток. Так склалося життя, що я сама мусила утримувати родину та ставити на ноги дочку, тож активно шукала нове місце роботи. Мені запропонували цивільну посаду в районному відділі тоді ще міліції, яка була пов’язана з бухгалтерією. Мені, як гуманітарію, спочатку було не просто, але я вперта натура, тому опанувала новий напрямок роботи. Мені тоді було 44 роки. Потім деякий час була кур’єром у слідчому відділі і зрештою опинилася на посаді інспектора відділу канцелярії, де і продовжую працювати документознавцем.
— А в родині у Вас були правоохоронці?
— Ні. Мама в мене все життя пропрацювала економістом у споживчій службі, а тато був редактором районної газети. Я, насправді, дуже вдячна своїм покійним батькам, що попри те, що ми жили досить скромно, вони дали мені освіту, направили в правильне русло. Я навіть музичну освіту здобула — закінчила дев’ять класів скрипки.
— Як Вам працюється в колективі поліцейських?
— Звісно, в поліцейських свої задачі. Всі люди різні, у кожного своя робота і свій характер, але я з усіма дружу. Бачу, заходить до мене слідчий або дільничний весь у справах, нема часу і посидіти, а я йому пару анекдотів і все — уже посміхається.
— Що наразі входить у Ваші обов’язки?
— Через мене проходить уся кореспонденція територіального підрозділу, вхідні матеріали, я їх обліковою та реєструю. Також декілька разів на тиждень відвожу необхідні документи до главку. Я люблю свою роботу і вдячна долі, що можу працювати. До всього, мені дуже подобається спілкуватися з молодшим поколінням, бути частиною колективу.
— Маєте якесь хобі? До чого лежить душа?
— Дуже люблю розгадувати кросворди, до глибокої ночі можу над ними сидіти. Також багато читаю, у мене велика бібліотека вдома. Ще одна моя слабкість — це тварини. Не можу пройти повз безпритульного кота чи собаки, завжди наллю води та погодую. У мене кіт Мишко й кішка Мелашка вдома, я їх малими на вулиці знайшла, а тепер душа в душу з ними живемо.
— Про що мрієте сьогодні?
— Я мрію, щоб усі наші захисники й захисниці швидше повернулися додому, а наші земляки повернулися до рідного краю. Хочу, щоб народжувалось багато діточок і наша Україна розквітала. Перемога – єдине велике бажання!
Відділ комунікації поліції Києва
Оксана Ліщук
